Я часто пригадую випадок, що стався кілька років тому. …На одній із зупинок до тролейбуса зайшли мати з донькою років п'яти-шести. Дівчинка була одягнута у святкове платтячко, а на голові – великі банти, які дуже личили до її голубих очей. Всі відразу звернули на них увагу, і погляд багатьох пасажирів став теплішим і лагіднішим. У транспорті не було вільних місць –там їхали, в основному, люди похилого віку. Дівчинка розгублено озирнулася, а потім почала підходити майже до кожного із пасажирів, і, нічого не кажучи, настирно насувалася на них своїм тільцем, при цьому пронизливо дивлячись їм в очі.
Відбувалася німа сцена, за якої всім було ніяково: мала дитина всім своїм виглядом наполягала на тому, щоб їй поступилися місцем, а літні люди не могли цього зробити, бо самі ледве трималися на ногах. Усіх вражало те, як демонстративно поводила себе дівчинка. По вагону вона ходила разом із матір’ю, міцно тримаючи її за руку. Мати мовчки очікувала, а в разі кожної наступної невдачі презирливо посміхалася.
Так вони пройшли весь вагон, і зрештою, тримаючись за поручень зупинилися біля кабіниводія. І раптом дівчинка голосно промовила до матері: «Як я їх усіх ненавиджу!» На цих словах «прорвало» і матір: вона почала називати стареньких людей недобрими словами і бажати їмусіляких негараздів. А коли тролейбус зупинився, схопила дитину і швидко вийшла. На облич-чях пасажирів застигли смуток і розпач. А в пам'яті кожного залишилась не дівчинка-лялька зрозкішними бантами, а скошене злістю обличчя і сповнені ненависті дитячі очі… Звідки це? Чому?
Ці запитання завжди виникають, коли ми зустрічаємося з невдячністю, неповагою, жорс-токістю. Тоді шукаємо якогось пояснення, намагаємося з’ясувати, чому наслідки виховання незавжди збігаються з очікуваним результатом. І це особливо у контексті сімейного виховання,оскільки саме в сім'ї формуються характер, погляди на життя, ставлення до інших, набувається і засвоюється соціальний досвід, що зберігається на все життя.
Можна пожаліти молоду матір, з розповіді про яку розпочиналася наша розмова: пройдуть роки, і не виключено, що її донька з такою самою злістю кидатиме уже в материнське обличчя різні образливі слова та звинувачуватиме її у всіх своїх життєвих негараздах.
Засвоєні в дитинстві норми співжиття становлять підґрунтя поведінки людини у дорослому віці. Отже, якщо діти не отримують правильних орієнтирів, не привчаються турбуватися про інших, зокрема про своїх батьків, які дали їм життя, викохали і випестували, тоді в сім'ї виникає педагогічна проблема – байдужість дітей до своїх батьків або неприязнь до них.
Чи можна цього уникнути, недопустити? Звичайно, можна. Але це передбачає не тільки виховання дитини (в тому числі на власному прикладі), а й виховання та самовиховання.
Т. Ф. Алєксєєнко